На основі методу Браун-Бланке класифіковані приморські фітоценози Азовського узбережжя Росії. Описано три нові асоціації: Artemisiosantonici–Crambetummaritimae(кл. Cakileteamaritimae), Artemisiosantonici–Leymetumracemosi, Galiohumifusi–Crambetummaritimae та двінові субасоціації: G. h.–C. m. typicum и G. h.–C. m. medicaginetosumfalcatae(кл. Ammophiletea). Наведені таблиці описів нових синтаксонів та зведені порівняльні таблиці їх подібності з приморськими фітоценозами інших територій.

       Досліджено особливості популяційної структури та морфологічної мінливості трьох галофільних видів роду Gypsophila L.: G. paulii Klokov, G. perfoliata L., G. scorzonerifolia Ser. в техногенних екотопах південного сходу України та Придніпров’я. Досліджені популяції є молодими, нормальними, в них тривають адаптаційні процеси, які виражаються у переважанні кількості молодих особин на вікових спектрах, низькій скорельованості та середній мінливості морфологічних параметрів. На організмовому рівні досліджені види в техногенних екотопах відрізняються фенотипічною пластичністю, яка проявляється у компенсаторному розвитку вегетативних та генеративних органів, що знаходить відображення не тільки в абсолютних значеннях параметрів ознак, але і при обчисленні коефіцієнтів дивергенції, варіації, а також класів віталітету в популяціях.

        В статті наводиться класифікаційна схема вищої водної рослинності р. Інгул на основі еколого-флористичного методу і дається характеристика синтаксонів на рівні асоціацій. Встановлено, що вища водна рослинність р. Інгул представлена чотирма класами: Lemnetea, Potametea, Bolboschoenetea maritimi і Phragmito-Magno-Caricetea, в межах яких виділено 47 асоціацій, що відносяться до 12 союзів та 6 порядків. Найбільшою різноманітністю відзначаються класи Bolboschoenetea maritimi і Phragmito-Magno-Caricetea. Меншим багатством характеризується Lemnetea і Potametea.

       У статті показані результати дослідження мікроморфологічних ознак епідерми листка двох видів – Bromus squarrosus L. і B. wolgensis Fisch. ex J. Jacq. f. З’ясовано, що їх епідерма складається із довгих, склепінчастих, скрем’янілих клітин і клітин продихів та має подібну ультраструктуру поверхні листка. Ознаки будови епідерми цих видів не дозволяють обгрунтувати самостійність B. wolgensis.

        Обговорюється незалежність та відокремленість мохових та лишайникових угруповань від угруповань судинних рослин. Продромус псамофітних угруповань Нижньодніпровських арен складається з чотирьох лишайникових асоціацій – Сladonietumalcicornis Klement (1953), Xanthoparmelietum pokornyi Khodosovtsev ass. nova, Placynthiello uliginosi-Cladonietum reiKhodosovtsev ass. nova,  Cladonietum subulato-fimbriataeKhodosovtsev ass. nova, які належать до союзу Cladonion sylvaticaeKlement (1950) порядку Peltigeretalia Klement (1950) та однієї мохової асоціації – SyntrichietumruraliformisBoiko et Khodosovtsev ass. nova союзу Ceratodonto-Polytrichionpiliferi (Waldh. 1947) v. Hubschm. (1967)порядкуPolytrichetaliapiliferi v. Hubschm. (1975).  Усі угруповання об’єднуються у клас Ceratodonto-Polytrichetea piliferi Mohan (1978). Лишайникові угруповання є індикаторами інтенсивності дефляційних процесів на нижньодніпровських аренах. За градієнтом зменшення сили дефляції вони утворюють такий ряд: 1) Placynthiello uliginosi-Cladonietum rei(інтенсивні процеси дефляції); 2) Cladonietum subulato-fimbriatae(помірні процеси дефляції); 3) Xanthoparmelietum pokornyi (рівновага між дефляційно-демутаційними процесами); 4) Сladonietumalcicornis (інтенсивні процеси демутації). Пірамідальні та коржикоподібні морфоструктури лишайника Placуnthiella uliginosa, які утворюються на пісках, також є біоіндикаторними показниками інтенсивності дефляційних процесів. Робота ілюстрована 6 фітоценотичними таблицями та рисунками.

        Літній аспект біоти міксоміцетів національного природного парку „Прип’ять-Стохід”  (Західне Полісся) представлений високою видовою і таксономічною різноманітністю. У вільхових, грабових, дубових, мішаних, соснових лісах та ялинових насадженнях парку влітку 2010 р найдено 39 видів міксоміцетів з 17 родів дев’яти родин і п’яти порядків Ceratiomyxales, Liceales, Physarales, Stemonitales і Trichiales. Ceratiomyxa fruticulosa (O.F.) Mull.) T. Macbr. виявилась найбільш поширеним видом в усіх досліджених лісових угрупованнях; Arcyria  cinerea (Bull.) Pers. не була зібрана тільки в соснових лісах, а Stemonitis fusca Roth – тільки в ялинових насадженнях. Інші 36 видів мали більш обмежене поширення в лісових ценозах парку. Порівняння міксоміцетів парку „Прип’ять-Стохід” і Шацького національного природного парку (Західне Полісся) показало відміни у видовій і таксономічній різноманітності літнього і осіннього аспектів цих грибоподібних організмів.

       Наводяться результати досліджень 26-ти штамів зелених водоростей колекції ACKU, представлених як оригінальними ізолятами, так і субкультурами депонованих у світових колекціях штамів роду Stichococcus Nageli (включаючи 10 штамів, депонованих як неавтентичні культури номенклатурного типу даного роду – S.bacillaris Nageli). У 18-ти штамів (включаючи 7 штамів S. bacillaris)виявлені раніше не описані слизові структури – колоніальний слиз, слизові капсули, слизові гранули та слизові ковпачки, наявність яких не узгоджується з авторським діагнозом даного роду. Наявність слизових структур у більшості представлених у світових колекціях штамів роду Stichococcus на фенотипічному рівні підтверджує припущення про філогенетичну гетерогенність даного роду.

      Дано описи нових внутрішньовидових таксонів мохоподібних –Syntrichia ruralis (Hedw.) F.Weber & Mohr var. polysporogonica Boiko та (Pottiaceae) Riccia rhenana Lorbeer var. violacea Boiko (Ricciaceae). Різновид Syntrichia ruralis var. polysporogonica характеризуєтьсянаявністю 1-6 спорогонів на стеблі. Листки Riccia rhenana var. violacea відрізняються синьо-фіолетовим кольором, амфігастрії фіолетові.

        В статті подаються матеріали спільної наукової експедиції  студентів біологічного факультету Познаньського університету імені Адама Міцкевича та студентів Херсонського державного університету, яка була проведена на території Херсонської області (Україна).  Були досліджені природні ценози центральної частини південної України біосферних заповідників– «Асканія-Нова ім. Ф.Е. Фальц-Фейна  та «Чорноморський».