У флорі України порядок Saxifragales (incl. Crassulales, Grossulariales, Haloragales) представлений чотирма родинами: Crassulaceae, Grossulariaceae, Haloragaceae та Saxifragaceae. Найчисельнішими за кількістю видів (природних та інтродукованих) є Crassulaceae (48 видів) та Saxifragaceae (24). Родину Crassulaceae репрезентують 10 родів: Crassula (Tillaea) – 2 види, Echeveria (1), Graptopetalum(1), Hylotelephium (8), Kalanchoë (1), Petrosedum (3), Phedimus (5), Rhodiola (1), Sedum L. (incl. Macrosepalum) – 18 та Sempervivum L. (incl. Jovibarba) – 8 видів. У складі родини Saxifragaceae – 6 родів: Astilbe (1 вид), Bergenia (1), Chrysosplenium (2), Heuchera (1), Micranthes (2), Saxifraga (17). Менш чисельні родини – Grossulariaceae та Haloragaceae представлені по одному роду: Ribes (incl. Grossularia) – 9 видів та Myriophyllum (3 види), відповідно. Порядок Solanales включає родини Convolvulaceae (incl. Cuscutaceae) таSolanaceae. Родина Convolvulaceae (з включенням до неї видів Cuscutaceae),представлена чотирма родами (Calystegia, Convolvulus, Cuscuta, Ipomoea) та 32 видами і внутрішньовидовими таксонами, багато з яких є бур’яновими, паразитними, частково – декоративними рослинами. Родина Solanaceae представ­лена 14 родами та 32 видами, з яких частина культивується. В порівнянні з попереднім виданням чеклісту (Mosyakin & Fedoronchuk 1999) відбулися зміни у видовому складі та їх номенклатурі у родах Calystegia, Convolvulus, Cuscuta, Physalis, Solanum. Частина видів зазнала змін таксономічного рангу (зведені до підвидів або різновидів) чи переведені в синоніми; деякі є новими або раніше не наводились у відповідних зведеннях (Convolvulus calvertii subsp. ruprechtii, Cuscuta planiflora, Ipomoea batatas, Solanum retroflexum Dunal). Номенклатурних змін зазнав рід Physalis, з якого, на основі недавно проведених моле­кулярно-філогенетичних досліджень, було виділено монотипний рід Alkekengi (з номенклатурним типом Alkekengi officinarum (≡ Physalis alkekengi).

Одним із ефективних підходів до оцінки нелінійної структури, поведінки, моделювання, прогнозування розвитку фітоценозів на основі сучасних математичних підходів і методів є лінеаризація, коли складні нелінійні відношення спрощуються до лінійних форм певного типу. У методичному відношенні лінійність можна трактувати як проекцію нелінійної структури із багатомірного простору на площини, на яких лінії мають певну форму, довжину та спрямованість, тобто векторизованість. При цьому виникають проблеми щодо адекватності відображення результатів і не спотворення суті, що вимагає перевірки результатів різним способом розрахунків та різної репрезентативності даних, а також пошуку лімітуючих меж. У роботі наводяться приклади лінеаризації з різних областей фітоценології. Оцінка репрезентатив­ності вибірки геоботанічних описів союзів для фітоіндикаційної оцінки різними способами розрахунків показала, що при кількості 30 із різних асоціацій дає надійні результати, а 50 − надійність є високою. Поетапна маніпуляція із середніми значеннями, при порівняльному аналізі синтаксономічного складу на ландшафтному чи регіональному рівні, тобто оцінці β, γ-ценорізноманітності підвищує рівень достовір­ності апроксимації та полегшує візуалізацію отриманих результатів. На прикладах аналізу складного характеру кореляційних зв’язків між показниками екофакторів показано, що в окремих випадках поза критичними межами, точками біфуркації відбуваються якісні зміни, що свідчить про необхідність врахування лімітуючих значень при розробці прогностичних моделей. Зроблено висновок, що достовірність результатів. отриманих лише одним способом, не є достатньо надійною, а потребує перевірки іншим методом розрахунків або оцінки іншої вибірки даних. Наведені приклади свідчать про перспективність лінеаризаційного підходу в геоботанічних дослідженнях.

Проаналізовано видове різноманіття епігейних мохоподібних у лісових екосистемах Українського Розточчя та встановлено відмінності їх водного обміну і продуктивності залежно від умов локалітетів. Всього в епігейних угрупованнях визначено 48 видів мохоподібних, з них найбільшу кількість (33 види мохів та 2 види печіночників) – у зоні повного заповідання старовікових лісів. Збільшення кількості видів ксероморфних рудералів та поселенців у складі лісових мезоморфних угруповань є показником ступеня порушення лісових екосистем як природними, так і антропогенними чинниками. Стабільніші умови водного режиму і більший вміст вологи визначено у мохових рослинах та у ґрунті під ними на території букових старовікових лісів й насаджень сосни звичайної, порівняно з ділянками стаціонарної рекреації. Результати досліджень свідчать, що мохи лісових екосистем мали досить високий вміст хлорофілів та низькі показники (1,48–2,17) співвідношення Хл a/b, що вказує не лише на їх тіньовитри­валість, а й на більшу адаптованість до широкого діапазону освітлення. Для домінантних лісових видів родини Polytrichaceae були зафіксовані найбільші показники фітомаси і фотосинтетичної продуктивності. У старовікових лісах фітомаса цих видів залежно від умов локалітетів досягала 337,55–784,57 г/м², показ­ники вмісту хлорофілів a+b змінювались в межах 3,82–4,61 мг/г маси сухої речовини, XI становив 1,27–7,87 г/м². Дещо менші показники фітомаси (584,86–784,57 г/м²) визначено для субдомінантних видів роду Plagiomnium, показники вмісту хлорофілів a+b у яких становили 3,18–3,73 мг/г маси сухої речови­ни, а XI – 1,86–2,93 г/м². На порушених ділянках для низькодернинних синузій мохів-поселенців і сланево-плетивних синузій за участю печіночників установлено невеликі показники наземної фітомаси асимілюючих пагонів (428,11–726,79 г/м²) та фотосинтетичної продуктивності (0,39–0,80 г/м²). Показни­ки первинної продуктивності свідчать, що здатність бріофітного покриву до зв'язування атмосферного вуглецю має індикаційне значення для оцінки стану і функціональних особливостей лісових екосистем та залежить від видового складу бріосинузій, показників їх фітомаси, вмісту хлорофілів у різних умовах локалітетів.

Впродовж 2002–2023 років в урбанофлорі Київської міської агломерації сталися суттєві зміни: вона поповнилась 85 чужорідними видами з 63 родів і 43 родин, це здичавілі декоративні або бур’янові рослини. Переважна більшість їх ергазіофіти – 86%; крім 7 ксенофітів, 4 імовірно аборигенні види з прогресуючим типом ареалу, 1 раніше непомічений через низьку присутність, що разом становить близь­ко 14%. Джерело поповнення – культивування рослин: озеленення, міське та аматорське квітникарство, інтродукційні центри тощо. Нестабільна складова новітнього елементу становить 79% (ефемерофіти – 33%, колонофіти – 46%). Ергазіофіти-ефемерофіти перебувають на імміграційному етапі стабілізації, триває формування повночленних нормальних популяцій, посилення присутності в просторі та утриман­ня території. Зміни урбанофлори є зворотними, виявлені видовий і типологічний стан новітнього елементу вкрай сприятливі для запровадження превентивної системи раннього розпізнавання, вчасного реагування та запобігання негативному впливу чужорідних видів у межах Київської міської агломерації на аборигенні види, їх угруповання, біотичну різноманітність та якість життя. 

У публікації висвітлено основні результати наукової діяльності відомого в Україні і за її межами геобо­таніка і лісознавця Павла Митрофановича Устименка з нагоди його 70-річного ювілею. Перші наукові праці ювіляра були пов’язані з вивченням рослинного покриву запроектованого національного природ­ного парку «Мезинський» (Чернігівська область). Надзвичайно вагомим є внесок дослідника у розвиток вітчизняної фітосозології. П.М. Устименком було встановлено та проаналізовано фітоценотаксономічну різноманітність рослинності природних регіонів України з позицій їхньої фітосозологічної цінності. Солідним є внесок ювіляра у підготовку «Зеленої книги України» (2009), яка стала не лише фундамен­тальною науковою монографією, а й отримала статус офіційного державного документу в Україні. Попри різнобічні наукові інтереси головну увагу П.М. Устименко приділяє дослідженню лісів. Учений узагальнив синтаксономічну будову лісової рослинності України, склав продромус її асоціацій та брав участь у розробленні наукових основ виділення і охорони особливо цінних природних лісових комплексів України. П.М. Устименко виступив провідним експертом під час вивчення фіторізноманіт­ності Національного природного парку «Синевир» з метою виявлення ділянок букових пралісів та включення їх до об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Загалом творчий доробок ученого налічує понад 200 наукових праць, у тому числі 27 монографій і наукових видань. П.М. Устименко, крім науко­вої діяльності, упродовж багатьох років читав курси лекцій з геоботаніки та фітосозології на кафедрі ботаніки Національного університету біоресурсів та природокористування України, підготувавши у співавторстві тлумачний словник та два підручники з геоботаніки. П.М. Устименко є одним із виконав­ців багатьох державних документів, що стосуються охорони довкілля і сталого розвитку України, бере активну участь в роботі багатьох комісій і робочих груп з питань формування і реалізації природоохо­ронної політики в Україні.